ніс (зменшено-пестливі — но́сик, но́сичок, носо́к, збільшено-згрубілі — носю́ра, нося́ка) — орган нюху у вигляді виступу над ротом з ди­хальними шляхами на обличчі лю­дини, морді тварини; про великий ніс кажуть: «Ніс так ніс, як через Дніпро міст»; «Це ніс! Чорт двом ніс, та одному почепив»; наділе­ний широкою символікою: над­мірної цікавості до когось, чогось («Не сунь свого носа до чужого проса», «Приткне носа і до нас»), зарозумілості («Підняв морду так, що й кочергою носа не дістанеш», «За великим носом нічого не ба­чить», «Ніс вище губи носить»), обмеженості («З неба зорі хватає, а під носом не бачить», «Далі свого носа не бачить»), всезнайства («Се такий ніс, що чує, як на небі млинці печуть»); тому застеріга­ють: «Не піднімай носа вище голо­ви, бо вкоротять»; за повір’ям, ко­ли чухається перенісся, це віщує смерть, а коли ніс, то це на пияти­ку. Здоровий сам [Лев], кудлата грива, На пиці широченний ніс (Л. Глібов); Не той носок, щоб клював у пісок (прислів’я); фразео­логія: витика́ти (вистромля́ти) но́са— виходити, виглядати звід­ки-небудь; води́ти за но́са кого — обдурювати кого-небудь (образ, за І. Франком, взято зі звичаю води­ти ведмедя за ніс); де́рти (задира́ти) но́са (ніс) — гороїжитися, пин­дючитися, задаватися; держа́ти (трима́ти) ніс (но́са) за ві́тром (по ві́тру), наставля́ти ніс на ві́тер — змінювати свої погляди, переко­нання, пристосовуючись до обста­вин; ніс під се́бе бра́ти — сороми­тися, знічуватися, намагатися бути непомітним; ніс у ніс— впритул; но́са свого́ ти́кати (сова́ти), су́ну­ти свого́ но́са в чужи́й горо́д — втручатися не в свої справи; но́сом закрути́ти — бути невдоволеним, виражати незадоволення; уте́рти но́са кому — показати свою пере­вагу над ким-небудь, перевершити когось у чомусь; відбити охоту втручатися в чужі справи.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 398.