Маре́на —
1) у староукраїнській і слов’янській міфології — спочатку богиня весни, яку пов’язують із Купайлом, навіть називають його дружиною (часом пов’язують її також з Мокошею); її пам’ять святкували двічі на рік (1 березня — старовинний Новий рік і 23 червня/7 липня — Купайло); свято зазвичай відбувалося над водою (звідси й назва); згодом богиня переродилася в уяві народу на богиню зла, темної ночі, страшних сновидінь (див. ще Мара́ 2), привидів, хвороб, мору (пop. форму Морена), смерті; за повір’ями, як донька Чорнобога вона сіє на землі чвари, недуги, вічно ганяється за богинею неба Колядою, намагаючись перешкодити народженню нового сонця та встановити вічну ніч; щовесни слов’яни робили опудала Марени і спалювали їх або топили у воді; в уяві українця Марена залишилася образом підступної жінки-чарівниці, а то й смерті, тому й досі спалюють її опудало на християнізоване свято Івана Купала; при цьому співають: «Ходили дівочки Коло Мариночки, Коло мого Вудола — Купала! Гратиме сонечко на Йвана! Напрацювався Йван, Та у воду впав. Купала під Івана!»; пop. ще слова пісні: «Ой на Йвана на Купала, Там Марія в воду впала» і приспіву: «Потонула Маринонька, потонула»;
2) див. Купа́йла 3.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 353.