мара́ —

1) = мари́ще — привид, примара; також сновидіння. Се не мара, моя се мати і сестра (Т. Шевченко); Смерть бліда, не­мов мара (М. Старицький); Сон — мара, Бог — віра (М. Номис);

2) (з великої літери) міфічна істота, найчастіше в образі злої потворної чаклунки; дохристиянське уособ­лення нечистої сили; злий дух, чорт; заморочує людям розум, і во­ни роблять собі шкоду, пop. у Б. Грінченка: «А Мара його знає! Хіба вгадаєш! Туди думка і сюди думка», «Він звівся нінащо, ходив, як Мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очи­ма», «1 до їх у хату темрява за­йшла, — по кутках чорною Марою стала» (пop. у мові: марити, марен­ня, марний, змарніти, марниця). Ту­ди мене Мара несе, де грають музи­ки (Я. Головацький); фразеологіз­ми: мара́ його́ зна́є — хто його знає, чорт його знає, ніхто не знає; напуска́ти мару́ — заворожувати ко­гось, напускати чари на кого-небудь; що за мара́! — що воно таке! що за чорт!

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 353.