ліс (зменшено-пестливі — лісо́к, лі́сонько, лісо́чок) — велика площа землі, заросла деревами і кущами («Одне дерево то ще не ліс» — символ громади); ліс завжди ви­кликав у людини неусвідомлений острах, бо в ньому (особливо в не­трях) проживали, на її думку, всі­лякі страхіття; лісова нечиста сила звичайно провадить по лісах ігри­ща, танці та недобре жартує з людьми; входячи до лісу, треба неодмінно перехреститися (див. ще лісови́к); лісу не лише боялися, а й поклонялися (пop. приказку: «У лісі родились, пенькам моли­лись»); це було культове місце ще в язичницькі часи, звідки казко­вий образ чуй-лі́су — правічного лісу на межі світів, де є джерела з живою і мертвою водою, живуть незвичайні тварини, зберігаються великі таємниці (пop. предковіч­ний ліс на Волині в «Лісовій пісні» Лесі Українки); з лісом здавна по­в’язують прикмети про зміни по­годи, — «взимку шумить ліс — на сніг», «ліс без вітру шумить — бути дощу», «ліс шумить у горах — за­чиняйте вікна і двері: буде буря»; див. ще звір 1. Пішов дідок у ліс по дрова (Л. Глібов); Кривого дерева в лісі найбільше (М. Номис); В ліс дров не возять (М. Номис); За темними лісоньками плаче дівка слі­зоньками (П. Чубинський); фра­зеологізм: у ліс диви́тися — бути незадоволеним своїм місцем пере­бування (проживання, роботи), прагнути його покинути. Вовка якне годуй, а він усе в ліс дивиться (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 338-339.