лоза́ —

1) народна назва деяких кущових порід верби, також стеб­ло (лозина) та стебла як матеріал; з лози виготовлялися мітли (див. мітла́ 1), корзини, кошики; лозина слугувала знаряддям поганяння свійських тварин, а також пока­рання («Лозовий прут ще ребер не переламав»); традиційний символ дівочості, також незахищеності, гнучкості й сирітства; постійний свідок жіночих сліз і печалі (дівчи­на, покинута милим, «за густими за лозами Плаче слізоньками»); заблукалий козак бачить квітучі лози при дорозі, свідків його горя: «Ой зацвіли густі лози Козакові при дорозі; Козак ходить, козак блудить, Під собою коня нудить»; «Живе, як сорока на лозі», — ка­жуть про людину, що не може собі місця нагріти; лоза символізує та­кож бідність, нужденний стан. їж, козо, лозу, коли сіна немає (М. Номис); Люде гнуться, як ті лози, ку­ди вітер віє (Т. Шевченко — пop. народне порівняння «гнеться, як лоза»); Пішов у лози пасти кози (приказка); Хитку лозину і снігур зі­гне (приказка);

2) старовинна на­родна весняна дівоча хорова гра, в якій гравці стають у ключ, з одно­го кінця якого дві дівчини піді­ймають руки, під якими пробі­гає крайній гравець протилежного кінця і тягне за собою весь ключ, при цьому співаються відповідні пісні; цю гру називають ще плести́ лозу́;

3) до́вга лоза́ — старовинна народна гра; чехарда;

4) виногра́дна лоза́ див. виногра́д.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 341.