мітла́ —

1) великий віник, часто прикріплений до довгої палиці; як і віник, мітла (метіння) символізує чистоту, затишок (передусім у дво­рі), тому кажуть: «Вимету разком та вивезу візком», «Як мітлою зме­тено», «Перше свій двір позамітай, а потім чужий»; уособлює зміну хазяїна, порядків: «Всяка (кожна) мітла по-своєму мете», «Нова міт­ла по-новому мете», «Нова мітла добре замітає, бо за собою нічого не лишає», «Нова мітла чисто ме­те, а обламається — під лавкою ва­ляється»; асоціюється з нечистою силою, зокрема чортом і відьмою, які нібито літають верхи на мітлі (помелі): «На мітлі літають тільки відьми» (див. ще у М. Гоголя «Ве­чори на хуторі біля Диканьки»);

2) народна назва коме́ти (див.); за євангельською легендою, народ­ження Христа було ознаменовано появою комети над Віфліємом — містом, яке вважалося батьківщи­ною легендарного царя Давида й усієї його династії, до якої, за євангельською традицією, нале­жав нібито Христос; Йосип Обручинк, тобто «заручений» з Дівою Марією, матір’ю Христа, також походив з роду царя Давида, але жив бідняком у Назареті, займа­ючись теслярством. Над самим Віфлеємом, боком, Мітла огнен­ная зійшла. І степ і гори осіяла (Т. Шевченко); Тільки явиться на небі мітла, то буде війна (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 370.