ли́ко (зменшене — ли́чко) — внутрішня частина кори молодих листяних дерев, перев. липи, що легко відокремлюється від стовбу­ра і ділиться на стрічки; луб, лу­бок; стрічки лика використовува­ли як пасок для підперізування; з них плели також взуття — личаки́; того ж, хто дер лико і майстрував з нього предмети селянського побу­ту, називали личкаре́м; об’єкт ме­тафоричного переосмислення, пе­редусім через зіставлення з ремін­цем і вірьовкою («За чуже личко і ремінцем не відбудеш», «Пожалі­єш личка — не поможе і вірьовка», «Краще своє личко, як чужий ре­мінець»; «Лико з ремінцем не в’яжи, бо порветься»), а також з лубом («Що луб, то не лико»); з ликових волокон конопель, льону робили мотузки, які служили тата­рам на в’язання полонених (звідси бути в татарських ликах — бути в неволі; брати (в’язати) в лика — брати в неволю). Кричить, мов з його чорт лико дере (приказка); Ви­міняв ремінець на личко (прислів’я); Хома Патика пішов зимою драти лика, Лубка ж не обідрав і липку зі­псував (Л. Боровиковський); Свит­ка в поросі біліє, Поясок із лика; Через плечі подорожня Торба неве­лика (С. Руданський); фразеоло­гізми: де́рти ли́ко — тяжко карати, бити когось, а також, експлуатую­чи, грабувати кого-небудь; ли́ка не в’я́же — про дуже п’яну людину, не здатну зв’язно говорити; не ли́­ком ши́тий — про людину, яка має певні здібності, знання, вміє пово­дитися належним чином.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 333.