кінь —

1) (зменшено-пестливі — ко́ник, ко́ничок, кониче́нько; ло­ша́к — молодий кінь; зменшене — лошачо́к; лоша́— маля коня; змен­шене — лоша́тко) велика свійська однокопитна тварина, яку вико­ристовують для перевезення лю­дей і вантажів; як давній вірний супутник людини, кінь символізує відданість, швидкість, витрива­лість і виступає об’єктом різних порівняльних характеристик у на­родній афористиці («Бувши конем та стати волом», «З коня на осла зійшов», «Знайся кінь з конем, а віл з волом», «Кінь коневі не рів­ний»); у давнину були відомі й крилаті коні (пop. народні казки); вороний або баский кінь — по­стійні народнопісенні образи (див. ще ворони́й); улюбленець козацької доби (персоніфікується у фольк­лорі як вірний друг козака, побра­тим), тому й порівнюють його з долею: «Як сів на коня, то й доля моя»; білий кінь завжди був ембле­мою сонця, тому пошановується й досі; не випадково традиційним став звичай прикрашати дах будів­лі стилізованими кінськими голо­вами, зверненими в протилежні боки, так званими «кониками»; у народній уяві кінь символізує неусвідомлену силу («Якби кінь свою силу знав, ніхто б на нім не вси­дів»), ненаситність («Кінь хоч і здихає, а їсть», «їсть, як кінь, а ро­бити й за пса не хоче»); у народній традиції одна з найбільш міфологізованих тварин (символ сонця й потойбічного світу, смерті й вос­кресіння сонячного божества, ба­гатства й могутності — звідси дав­ня клятва «Клянусь конем!»); у каз­ках кінь наділяється людськими рисами — спотикається, коли чує щось недобре, «летить стрілою», поспішаючи на виручку, як і його вершник, сміливо кидається в бій; коли йдеться про багатиря, то най­ближчим опікуном його є кінь: він нахиляє голову до казана і, вдиха­ючи в себе жар, охолоджує кипля­че молоко, а потім, щоб знешко­дити ворога, видихає жар назовні; велике значення в народних віру­ваннях і звичаях мала кінська го­лова; настромлювали її на кілок у тину на городі, — «щоб усе роди­ло», закопували в садку, — «щоб костогризи не псували вишень», клали під піч з охоронною метою; кінь — атрибут святих Юрія (він виїжджував коня для багатирів), Димитрія, Федора і Конона (див. ще Ко́нона день); з твариною по­в’язані деякі прикмети: коли сняться коні, буде вітер; де качався кінь, заборонялося ставати нога­ми, бо можуть напасти лишаї; як кінь ногою гребе, а в хаті важ­кохворий, — це віщує його близь­ку смерть; напува́ти коня́ (див.) означає кохати, натомість відмов­ля́тися напої́ти коня́ означає від­мовити в коханні; цю символіку використав Т. Шевченко у поемі «Великий льох». Дарованому коневі в зуби не дивляться (М. Номис); Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні (Т. Шевченко); Долі й конем не об Ідеш (приказка); Коваль коня кує, а жаба й собі ногу дає (М. Номис); Любиш поганяти — люби й коня годувати (прислів’я); А на третє поле став кінь споти­каться (А. Метлинський); Ой пущу я кониченька в саду, а сам піду к отцю на пораду (пісня); Як уродиться лоша з лисиною, то так во­но й пропаде (М. Номис); фразео­логізми: викида́ти ко́ника (ко́ни­ки) — робити щось несподіване або легковажне, пусте; дивувати чимось особливим; робити щось безглузде або діяти підступно; сі­да́ти на свого́ ко́ника (конька́), сід­ла́ти свого́ ко́ника — починати роз­мову на улюблену тему або почина­ти діяти випробуваними методами;

2) народна дитяча гра в м’яч, коли той, хто зловив м’яч, сідає на того, хто кинув, і кричить: «Продай ко­ня!»;

3) напува́ти коня́ (див).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 286-287.