Про УКРЛІТ.ORG

куций

ку́ций

1) тварина з коротким або відрубаним хвостом; також цу­цик, песик; об’єкт гумору, іронії, кпинів: «На тобі, куций, пасок, щоб і ти знав, що Великдень», «Піймав куцого за хвіст», «Схаме­нувся куций, як хвоста не стало», «Куций безхвостого не догонить». Далеко куцому до зайця! Заєць стрибає, куций бігає та не поймає (М. Номис); Пускать народу всіх хвостатих, А куцих не пускать (Л. Глібов); Кому скрутиться, а ку­цому змелеться (П. Чубинський);

2) = куца́н = куца́к = куць — народ­ні назви замість табуйованого най­мення чорт, пop. у Панаса Мирно­го: «Дійшло вже до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чолові­ка, а так таки за самісінького куцо­го. Дехто помітив і невеликі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі»; у Б. Грінченка: «Тільки ви, пане (він чортихається), не ви­пускайте дорогою отих куцаків… А то як нападуть на мене, то нікому буде вас проводити»; у «Лісовій пісні» Лесі України фігурує Куць, чорт, що любить заїжджувати ко­ней, тому господарі цапа чорного тримають при стайні, щоб тому було на чому їздити; Куць заува­жує: «Я блискавкою лечу було на цапі, а коняки стоять собі спокій­но»; об’єкт гумору: «Чоловік ста­вив свічечки в церкві, а, дійшовши до св. Михайла, приліпив йому одну, а куцанові другу. — Не ліпи, — кажуть, — там! — Мені наказу­вав батько і того мов не гніви, і того не дражни». Куцим або куцаком звуть у нас того, хто в пеклі грішників припікає (Ганна Барві­нок);

3) ку́ца ба́ба див. ба́ба 9, пі́жмурки.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 324-325.

вгору