ку́ций —
1) тварина з коротким або відрубаним хвостом; також цуцик, песик; об’єкт гумору, іронії, кпинів: «На тобі, куций, пасок, щоб і ти знав, що Великдень», «Піймав куцого за хвіст», «Схаменувся куций, як хвоста не стало», «Куций безхвостого не догонить». Далеко куцому до зайця! Заєць стрибає, куций бігає та не поймає (М. Номис); Пускать народу всіх хвостатих, А куцих не пускать (Л. Глібов); Кому скрутиться, а куцому змелеться (П. Чубинський);
2) = куца́н = куца́к = куць — народні назви замість табуйованого наймення чорт, пop. у Панаса Мирного: «Дійшло вже до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеликі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі»; у Б. Грінченка: «Тільки ви, пане (він чортихається), не випускайте дорогою отих куцаків… А то як нападуть на мене, то нікому буде вас проводити»; у «Лісовій пісні» Лесі України фігурує Куць, чорт, що любить заїжджувати коней, тому господарі цапа чорного тримають при стайні, щоб тому було на чому їздити; Куць зауважує: «Я блискавкою лечу було на цапі, а коняки стоять собі спокійно»; об’єкт гумору: «Чоловік ставив свічечки в церкві, а, дійшовши до св. Михайла, приліпив йому одну, а куцанові другу. — Не ліпи, — кажуть, — там! — Мені наказував батько і того мов не гніви, і того не дражни». Куцим або куцаком звуть у нас того, хто в пеклі грішників припікає (Ганна Барвінок);
3) ку́ца ба́ба див. ба́ба 9, пі́жмурки.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 324-325.