ка́ра (зменшено-пестливе — ка́­ронька) —

1) суворе покарання, відплата за що-небудь; правова ре­акція на злочин, порушення су­спільних норм; поняття кари з найдавніших часів пов’язується з по́мстою (див.). Стоять Гонта з Залізняком, кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись» (Т. Шев­ченко); Яку б же нам, славним за­порожцям, та кароньку дати? (піс­ня);

2) ка́ра Бо́жа — з давніх-давен у народній свідомості — великі стихійні лиха: землетрус, повінь, посуха, голод, епідемія та ін., що їх нібито насилає Бог на людей як кару за ті чи інші моральні пере­ступи (звідси вирази це кара Божа на нас — про яке-небудь нещастя і чиста кара Божа (Господня), що передає сильне незадоволення ким-, чим-небудь); обидва синонімізуються певною мірою зі сло­вами горе, нещастя, напасть;

3) ка́ра грі́шми — покарання гро­шовим стягненням, дуже пошире­не в княжу добу; замінними були покарання арештом і кара працею;

4) ка́ра на го́рло — покарання смертю через відсічення голови; у княжі часи була рідкою; усталила­ся в Польсько-Литовську добу; у козацькі часи звичайною смерт­ною карою було стяття голови й повішення, кваліфікованою — четвертування, спалення живцем, закопування в землю, заливання горла розтопленим оливом;

5) ка­́ра со́ромом — публічне покарання прив’язуванням до ганебного стовпа на майдані; була пошире­ною в козацькі часи; кожний з присутніх мав право підійти до прив’язаного і вдарити його пали­цею; розпусних вдів або дівчат за першим разом карали биттям різ­ками або канчуками; див. ще воді́ння дівча́т.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 274.