зна́хар = зна́хор = зна́хур (ж. зна́харка = зна́хорка = зна́хурка) — чоловік (або жінка), який (яка) лікує нетрадиційними народними методами, а також займається чаклуванням (походить від знати [недуги, майбутнє]); знахарі замість «воістину воскрес» кажуть: «По болоту ходжу, чайок деру» або інше, що думають заподіяти чарами (М. Номис); користується зіллям, коріннями, листям, з чого робить ліки (зазвичай на добро, але, буває, й на зло) (див. також віду́н); жінки лікують ще замовляннями, нашіптуваннями, заклинаннями і т. ін., займаються чаклунством; у Б. Грінченка: «Стару Хомиху кликнули, щоб замовила кров»; у М. Номиса: «Од пристріту знахарка бере шклянку чи кухлик води, кида туди жарину, витира хворого сіллю, тією водою і дає й хлиснути її»; у «Повії» Панаса Мирного знахарка виливає переляк, що стався з недобрих очей: «Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося»; Б. Грінченко у творі «Під тихими вербами» описує знахарку: «Баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів чи до любощів треба, — всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. І вже як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо, однак, вона вгада, що брешеш, — тоді вже й пособляти не схоче!»; у Панаса Мирного: «Баба знахурка повернеться, аж тричі на слід плюне та ще й ногою розітре, проказуючи: «Згинь, зникни, сатано!». Наша знахурка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 250.