журба́ (пестливі — жу́рбонька, жу́рбочка) —

1) = журбо́та = жура́ = ту́га — невеселий настрій, важкі почуття, печаль, смуток і відповід­ний душевний стан, навіяний ни­ми; спрадавна вважалася персоні­фікованою лихою силою, що втру­чалася в життя людини, пекла її, сушила, могла й на смерть засуши­ти, тому кажуть: «Журба їсть лю­дину, як ржа залізо», «Журба су­шить, журба в’ялить, журба із ніг валить»; у «Слові о полку Ігоре­вім»: «Туга ізійшла на Руській Зем­лі»; туга — це жаль за втраченим, наприклад за молодістю (пop. у Л. Глібова: «А молодість не вер­неться, не вернеться вона»), за рід­ним краєм і водночас жагуче ба­жання чогось кращого, передусім у житті духовному, пop. у Ю. Кле­на: «Вдивляйся в синю смугу лісівнад обрієм — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в блискучу далечінь морську, білими вітри­лами метеликовану — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в безмежний простір степів, де сон­це закочується у травах високих — щось кличе тебе туди: то — туга»; звичайно тужать за тим, чого не­має, але воно здається особливо гарним, чарівним, привабли­вим — звідси туга за милим: «Чом туга на душу впала? Чом так серце б’єшсь? Ой, скажи, скажи, коханий, Чом ми розійшлись?»; звідси туга за рідною стороною: козаки в ту­рецькій неволі співали: «Ой, повій, повій, ти, вітре, Від Дніпра, від За­поріжжя, Та розвій наш жаль і тугу По степу на бездоріжжя»; пop. тугу Т. Шевченка за нашим великим минулим, яку він висловлює у ба­гатьох своїх творах. Журба — несонце, а сушить добре (приказка); Журба не матінка (М. Номис); Журба сорочки не дасть (М. Но­мис); Молодую Марусю журба об­няла (А. Метлинський); Ой є в ме­не, мати, три журби у хаті: перва журба — дитиня малая, друга жур­ба — свекруха лихая, третя жур­ба — милий покидає (пісня); Козак журби не має (М. Номис); З ста­рим життя — сухота моя, з милим життя — журбонька моя (П. Чубинський); Нехай спить, нехай ле­жить, та нехай не встане, нехай твоя бідна головонька од журби одстане (П. Чубинський); Мислять люди, що я не журюся, а я таку жу­ру маю — лиш не подаюся (Я. Головацький); Згине туга — буде друга (приказка); Як прийде туга, пізна­єш друга (приказка);

2) жало́бна хустка (чорна з білим).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 227-228.