ді́дько — біс, чорт; у словнику П. Беринди пояснюється як «сице ніциї обикоша діавола именовати»; для народної мови характерні вирази ли́сий ді́дько, ку́ций ді́дько; у дохристиянських віруваннях дідьками вважали різних злих божків природи (наприклад, кажуть: «Кукіль — то польового дідька робота»); уживається також як лайливе слово, пop. в І. Багряного: «Якого дідька прешся?», «їди хоч до дідька в зуби!»; те саме значення маємо також у похідних утвореннях — ді́дьків, ді́дьчин, ді́дьчий, зокрема у сполученні ді́дьча (ді́дьчина, ді́дькова) ма́ти (мама), як і чортова мати (наприклад у лайливому вислові: «Іди до дідьчої мами!»); уживається також у проклінних виразах, як-от: «Най ти [тобі] дідько голову зломить!»; разом з тим сама назва дідька зближує його з дідами, прапращурами; Є. Онацький зазначає: «Нема сумніву, що коли в дохристиянські часи у нашому народі був сильний культ предків, найбільш пошанований серед них називався Дідом: він був родинним богом. З християнством, коли всі поганські боги перетворилися в демонів, цієї долі не уникнув і родинний бог, що з Діда перемінився в дідька». Взяв дідько кобилу, хай бере і лоша (приказка); Дідько не дідько, а таких людей рідко (приказка); Не людина, а дідько, підшитий чортом (приказка); Який би ворог примусив мене жартувати із гетьманом, коли б сам куций дідьконе засів мені в серці (П. Куліш); Дівчинонько, приніс тебе дідько, розсіяв я пшениченьку рідко (А. Метлинський); фразеологізми: [сам] ді́дько зна́є— важко сказати, невідомо, не знати; ді́дька ли́сого — нізащо, ніколи; ді́дька ма́ти — нічого не мати; ді́дько несе́ кого́сь — іде небажаний, нежданий хтось; на яко́го ді́дька? — навіщо?; оди́н ді́дько— те саме; яко́го ді́дька — чого?, чому?
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 188-189.