Дуна́й —
1) ріка в Східній Європі, яка протікає нижнім своїм річищем по території України, впадаючи у Чорне море; на ній стоїть українське місто Ізмаїл; оспівана в народних думах та піснях, тому там зустрічаємо пестливі — Дуа́єнько, Дуна́єчко; після розгрому Запорозької Січі частина козаків переселилася з Дніпра на Дунай, утворивши Задунайську Січ. Більше, турок, за Дунай виходити не думай (приказка); Заїхав за Дунай та й додому не думай (М. Номис); Над річкою над Дунаєм Короговка в’ється, Ой, там-то наш пан Супрун Зтатарином б’ється (пісня); Я тобі Дунай-річку До пісочку переп’ю (пісня); Стародавню Січ розруйнували. Хто на Кубань, хто за Дунай (Т. Шевченко); Текла вода з Дунаєчка, а другая з моря (Б. Грінченко);
2) (з малої літери) розлив води, взагалі велике її нагромадження («Ой за горами вода дунаями. Ой там козаченько коня напуває»); раніше дунаєм звалося будь-яке водоймище, оскільки саме слово (точніше його корінь, спільний для інших назв рік — Дон, Донець, Дніпро, Дністер) означає воду взагалі; у «Слові о полку Ігоревім» дунай — це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють також на дунаї»; те саме бачимо і в народних піснях;
3) (з великої літери) судячи з веснянок, можливо, міфологічна істота як уособлення річки, потоку (мати дочку застерігає: «Не становись край Дунаю! Дунай зведе з ума: за рученьку іздавне, зол от перстень іздійме»); у деяких піснях чесання дівчиною волосся (коси) безпосередньо пов’язується з уособленим Дунаєм: «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше» (можливо, Дунай, символізуючи звабника, віщує нещасливу дівочу долю); Дунай не лише уособлення річки, але й моря: «Як піду я до Дунаю, Гукну-крикну не помалу, — Озветься моя доля По тім боці синього моря», а також криниці: «Було мене утопити, де Дунай-криниця».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 206-207.