гу́мор — доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, здат­ність помічати смішний бік речей, уміння подати, зобразити щось у комічному вигляді; ознака здоро­вого духу, яка виявляється і в тому, що людина (і цілий народ) може «сміятися крізь сльози», намага­ючись звільнитися від душевної туги, наприклад: «Не того я плачу, що мама вмерли, а того, що вони в ноги змерзли»; великому гумо­ристові М. Гоголю на його пам’ят­нику в Москві вирізьблено: «Гір­ким словом моїм посміюся»; гу­мор широко представлений у біль­шості жанрів народної творчості, особливо в народних казках і анекдотах (пop.: «Ще як не було ні неба, ні землі, люди дерева зрубу­вали, кілки били, тини плели і по них ходили»), прислів’ях і приказ­ках («Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця, та ніхто тому не вірив»), коломийках і частівках («— Гуляй, Ясьо, гуляй, гуляй, Лиш до мене ся не туляй.— А що ж то за гуляння, Як немає при­туляння?»), жартівливих оповідан­нях і піснях («А за того Петруся Била мене матуся. Ой лихо, не Петрусь — Біле личко, чорний вус»).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 161-162.