гріх (зменшено-пестливі — грішо́к, гріше́чок) — порушення заповітів Божих, релігійно-моральних догм, настанов і т. ін.; також провина, непорядний учинок тощо; першим грішником на землі був Адам, який не послухався наказу Божого і скуштував «яблуко спокуси» (жартують: «Адам з’їв кисличку, а у нас оскома на зубах (оскома напала)»); це був так званий перворо́дний гріх; в таїнстві хрещення християнин омивається від первородного гріха, але з часом спокушається на нові гріхи (не випадково кажуть: «Без грішка чоловік не проживе») і спокутує їх потім через священика перед Богом; одна з найбільших спокус для людини постає в образі мамони, ідола багатства; Біблія застерігає: «Не можете служити Богові й мамоні»; тому Христос сказав: «Хто не зо мною, той проти мене», хоч устами Луки водночас застерігає: «Не судіть, то й не будете суджені; не осуджуйте, то й не будете осуджені; прощайте, то й буде вам прощено»; отже, кожна людина має право на прощення, якщо вона прощає іншим, тобто здатна на безкорисливу любов до ближнього; у народній свідомості гріх часто персоніфікується: «Гріх по дорозі біг та на нас плиг», «Гріх по людях ходить». Де гріх, там і покута (М. Номис); Рада б душа в рай, та гріхи не пускають (приказка); Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима (прислів’я); Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає (Т. Шевченко); фразеологізми: бра́ти гріх на ду́шу — робити що-небудь усупереч власній совісті, прийнятим нормам моралі. Не бери гріха на душу (І. Франко); спокутува́ти гріхи́ — визнавати свою провину і відповідати за неї, бо «солодко грішити, гірко покутувати».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 157-158.