Про УКРЛІТ.ORG

гріх

гріх (зменшено-пестливі — грі­шо́к, гріше́чок) — порушення запо­вітів Божих, релігійно-моральних догм, настанов і т. ін.; також про­вина, непорядний учинок тощо; першим грішником на землі був Адам, який не послухався наказу Божого і скуштував «яблуко спо­куси» (жартують: «Адам з’їв кис­личку, а у нас оскома на зубах (ос­кома напала)»); це був так званий перворо́дний гріх; в таїнстві хрещен­ня християнин омивається від первородного гріха, але з часом спокушається на нові гріхи (не ви­падково кажуть: «Без грішка чоло­вік не проживе») і спокутує їх по­тім через священика перед Богом; одна з найбільших спокус для лю­дини постає в образі мамони, ідола багатства; Біблія застерігає: «Не можете служити Богові й мамоні»; тому Христос сказав: «Хто не зо мною, той проти мене», хоч уста­ми Луки водночас застерігає: «Не судіть, то й не будете суджені; не осуджуйте, то й не будете осудже­ні; прощайте, то й буде вам про­щено»; отже, кожна людина має право на прощення, якщо вона прощає іншим, тобто здатна на безкорисливу любов до ближньо­го; у народній свідомості гріх часто персоніфікується: «Гріх по дорозі біг та на нас плиг», «Гріх по людях ходить». Де гріх, там і покута (М. Номис); Рада б душа в рай, та гріхи не пускають (приказка); Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима (прислів’я); Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає (Т. Шевченко); фразеологізми: бра́ти гріх на ду́шу — робити що-небудь усупереч власній совісті, прийнятим нормам моралі. Не бе­ри гріха на душу (І. Франко); споку­тува́ти гріхи́ — визнавати свою провину і відповідати за неї, бо «со­лодко грішити, гірко покутувати».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 157-158.

вгору