голосі́ння — ритуальний (ще до­християнський) поховальний об­ряд, що супроводжується старо­винними народними обрядовими піснями-плачами речитативного характеру; прикладом похоронно­го голосіння є плач Ярославни в «Слові о полку Ігоревім», але сам обряд відомий з найдавніших до­християнських часів у багатьох єв­ропейських народів; про голосіння згадує Біблія: «І прибув Авраам го­лосити над Саррою та плакати за нею»; в українських обрядах по покійнику плаче тільки рідня, за­звичай самі жінки; проте у Захід­ній Україні ще й тепер є фахові голосільниці; голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою та на поминках; на Лемківщині знаний обряд йойкання; як ховали гетьма­на Івана Мазепу в серпні 1709 р. в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й го­лосили; найдавніші відомості про голосіння — це дані Іпатіївського літопису під 945 р. про княгиню Ольгу, яка просить учинити три́з­ну (див.), — «да поплачюся над гробом єго»; коли вчинили тризну (пізніше християнство це заборо­нило, наслідуючи застереження Біблії), княгиня «плакася по мужи своєм»; голосіння-плач стало зго­дом жанровою формою староукра­їнської літератури у М. Смотрицького, Г. Смотрицького, К. Остро­зького, І. Вишенського.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 141.