гли́на (зменшене — гли́нка) — рід білястої чи червонястої м’якої землі, що не пропускає води і слу­жить для виготовлення посуду, цегли і т. ін.; у побуті народу гли­на, як і крейда чи вапно, викорис­товувалася для опорядження житла й господарських будівель, нею мазали долівку, призьбу, черінь і горішню частину печі; оскільки глина не має власної форми, а на­бирає її залежно від того чи того впливу на неї, то виступає симво­лом слабохарактерності; ідол на глиняних ногах — біблійний сим­вол нетривалості; за народними ві­руваннями, Бог сотворив людину саме з глини («Всі є з однієї гли­ни»); символізує могилу та смерть («пішов глину їсти» означає «по­мер», «Бог за глину, а він за кали­ну», — кепкують зі старого чолові­ка, в якого померла дружина, а він сватається до молодої); глина в на­роді асоціюється з биттям («Ой за городом руда глина, — За що тебе, Калино, мати била?»; проклина­ють: «А щоб тебе (його) побила ру­да глина, та, що з кручі пада!»); про нібито кращі минулі часи жар­тують: «Хіба тепер глина? Раніше була глина, так глина». Гончаря глина годує (І. Франко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 138.