ві́тер (зменшено-пестливі — віт­ре́ць, ві́тречко, ві́трик, ві́тронь­ко) — більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі (у загадці: «По сінях і так, і сяк, а в хату ніяк»); за давнім ві­руванням, вітри — це чотири істо­ти, що дмуть з чотирьох боків світу (від стародавніх вірувань про чоти­рикутну будову світу; звідси — «йди собі на чотири вітри!»); звер­тання княгині Ярославни до вітра-вітрила — відгомін, можливо, віри в бога вітру — Стрибога чи просто у вітер як живу істоту (вона звер­тається до нього як до господина, отже слова Госпо́дь і господи́н ще не розрізнялися); разом з тим у тому самому «Слові» множинні вітри подаються як Стрибогові внуки, що віють стрілами; згадуваний у плачі Ярославни вітри́ло — це ще південний вітер, як його називає народ (саме в цьому напрямку бу­ла битва Ігоря з половцями); здав­на народ вбачав у вітрі передусім демонічну силу, людині ворожу, тому, наприклад, боялися, щоб ва­гітну жінку не підвіяв вітер, бо це не лише може перервати вагіт­ність, а й призвести до божевілля; а то й діти будуть ненормальні або ж недотепні («вітер в голові», «з вітру»); вітер може поривати з со­бою людей чи добро і заносити їх далеко, невідомо куди («Повіявся з вітром», «Пішло за вітром»); про зв’язок вітру з нечистою силою свідчить вислів: «Жене, як дідько вітри», звідки й проклін: «Іди ти під три вітри!» (пор. «під три чор­ти»); вітер уособлюється також як сила, що протистоїть щасливій до­лі в житті («Бідному все вітер в очі») чи в коханні: «Коли б вітри не віяли, А громи не били, Коли, любку, не вороги, Ми би ся люби­ли»; водночас вітер — це посла­нець, його посилають з вітанням, побажанням, зі звісткою: «Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину»; пісні, де вітер втрачає свою демонічну силу, пізнішого походження: «Повій, вітре, повій, вітре, по полю, Та рознеси, та роз­неси мою долю»; у давнину визна­чали свято вітру, що припадало на 15/28 липня, коли не можна було працювати біля сіна, бо вітер усе рознесе; з вітром пов’язано ряд погодних прикмет, — «вітер зі схо­ду несе добру погоду», «західний вітер — на вологу», «подув гарячий вітер — чекайте дощу». Із-за гори вітер віє, калина не спіє (А. Метлинський); Із вітром могила в сте­пу розмовляє (Т. Шевченко); Вітер подме — сліди замете (прислів’я); Куди хилить вітер, туди й гілля гнеться (М. Номис); фразеологіз­ми: на ві́тер підня́ти, піти́ з (за) ві́тром — пропасти, піти прахом; шука́й ві́тра в по́лі — даремно шу­каєш (шукатимеш), не знайдеш; жене́, як ді́дько вітри́ — летить, як скажений (навіжений).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 100-101.