ві́ра — упевненість у чомусь, у здійсненні чогось, довір’я, а також система вірувань, зв’язків людей з Богом чи богами, те чи те релігій­не вчення, віровизнання; разом з тим духовна сила людини, що, як сказав Христос, «зрушує гори», бо «усе можливе тому, хто вірує!» (Біблія); отже, віра — це служба ідеалам, хоч не всі ідеали однаково світлі й чисті, споконвічне праг­нення людини «все» знати, пізна­ти, все належним чином для себе з’ясувати — звідси її потяг до знань і вірувань; де кінчається знання, там починається віра, повір’я; щоб жити й діяти, людина мусить приймати на віру велику частину моральних, суспільних та релігійних правил, які людство протягом тисячоліть визнавало за необхідні; віра народу лежить в основі його культури, пізнати останню неможливо без вивчення народної віри (так званого поган­ства, або по-старослов’янському —язичництва); див. ще анімі́зм, дух 1, ві́рування, язи́чництво, христия́нство. Хто за віру умирає, той собі царство заробляє (М. Номис); Анахтемська (пся, чортова) віра (лайка); Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Хрис­тову (Т. Шевченко); — Цигане, якої ти віри? А тобі якої треба? (М. Номис); у сполученні: ві́ра христия́нська — народ. Прийде віра християнська во Небесний Рай (Я. Головацький); фразеологізм: [не] йня́ти ві́ру (ві́ри) — [не] віри­ти. З брехні не мруть, та вже віри більше не ймуть (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 98-99.