волхв = віду́н (ж. віду́нка) — у давніх слов’ян — ворожбит, чарівник, віщун, ясновидець; самі волхви вважали, що перебувають у зносинах з богами, а люди вірили, що волхвимають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, добре знають, чим і як уласкавити богів; волхвів шанували як народ, так і князі, бо віщунки були в їхніх очах носіями глибокої мудрості (саме слово у Євангелії означає «мудрець»); волхви лікували хворих, пророкували майбутнє; як оповідає літопис, один з волхвів на запит князя Олега, від чого він має вмерти, відповів, що «від свого улюбленого коня»; князь кидає коня, але помирає від того, що з черепа вже мертвої тварини вилізла гадюка і смертельно вкусила його за ногу; останній руський князь Всеслав Полоцький, як твердить літопис, народився від волхвування, тому був родимим волхвом-чаклуном і міг перекидатися на вовкула́ку (див.); народився з «язвеном» (плівкою, шкіркою) на голові, тому був кровожерним; від слова волхв пішли волхвува́ти, волше́бний, волше́бник, волше́бниця, волшебство́, які в сучасній українській мові поступово замінилися на інші відповідники (чарува́ти, чарівни́й, чарівни́ця, чарівни́к, ча́ри); вплив волхвів на людей був великий; волхвування проймало все життя слов’ян, сильно впливаючи на народні вірування; волхви зазвичай гадали на найрізноманітніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по птахах і звірах, по ході коня, по нутрощах жертовних звірів (про це згадується в «Ізборнику» князя Святослава і детально в давньому «Волховнику»); велику й чудодійну силу мало слово волхва — воно було магічним. Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 112-113.