Про УКРЛІТ.ORG

волхв

волхв = віду́н (ж. віду́нка) — у давніх слов’ян — ворожбит, чарів­ник, віщун, ясновидець; самі волх­ви вважали, що перебувають у зно­синах з богами, а люди вірили, що волхвимають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, добре зна­ють, чим і як уласкавити богів; волхвів шанували як народ, так і князі, бо віщунки були в їхніх очах носіями глибокої мудрості (саме слово у Євангелії означає «муд­рець»); волхви лікували хворих, пророкували майбутнє; як опові­дає літопис, один з волхвів на за­пит князя Олега, від чого він має вмерти, відповів, що «від свого улюбленого коня»; князь кидає коня, але помирає від того, що з черепа вже мертвої тварини виліз­ла гадюка і смертельно вкусила його за ногу; останній руський князь Всеслав Полоцький, як твердить літопис, народився від волхвування, тому був родимим волхвом-чаклуном і міг перекида­тися на вовкула́ку (див.); народився з «язвеном» (плівкою, шкіркою) на голові, тому був кровожерним; від слова волхв пішли волхвува́ти, волше́бний, волше́бник, волше́бниця, волшебство́, які в сучасній україн­ській мові поступово замінилися на інші відповідники (чарува́ти, чарівни́й, чарівни́ця, чарівни́к, ча́ри); вплив волхвів на людей був вели­кий; волхвування проймало все життя слов’ян, сильно впливаючи на народні вірування; волхви за­звичай гадали на найрізноманітні­ших речах: по сонцю, зорях і міся­цю, по птахах і звірах, по ході ко­ня, по нутрощах жертовних звірів (про це згадується в «Ізборнику» князя Святослава і детально в дав­ньому «Волховнику»); велику й чу­додійну силу мало слово волхва — воно було магічним. Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 112-113.

вгору