би́к —
1) (зменшено-пестливі — бичо́к, биче́чок) велика свійська рогата тварина; самець корови; у народі виступає символом творення, отже, уособленням чоловіка, парубка; символ сили, мужності, хоробрості; виступає об’єктом традиційних порівнянь (здоровий, сильний, товстий, як бик), що засвідчують символіку сили й здоров’я; разом з тим символізує й нерозум, упертість: «Бик биком як був, так і залишився»; здавна в народі був культ Сонця-бика, бика-бога, царя-батька, про що свідчать старовинні колядки; у народних казках бичок — добродій і опікун; у давніх загадках бик — це Місяць і Сонце, день і ніч, небо і земля; див. ще тур. До чого бик навик, того і волом схоче (прислів’я); Де немає биків, там ясла порожні (Біблія); Міняй бики на воли, аби дома не були (П. Чубинський); у сполученні: Бичо́к-Третячо́к — персоніфікований герой народних казок про тварин. Бичок-Третячок, з маковий пиріжок (казка);
2) рід народної дитячої гри;
3) (з великої літери) Бик = Волосожа́р — давні українські народні назви групи зір Плеяд у сузір’ї Тельця; друга назва пов’язується з поганським богом худоби Волосом (Велесом); сузір’я здавна допомагає орієнтуватися в зоряну ніч, визначити нічний час. Єсть Бик у небесах, Волосожаром зветься (В. Мисик);
4) різновид знаряддя для тортур. Наливайка пекли у мідному бику. Уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав (О. Стороженко); Гетьмана спекли в мідному бику в Варшаві, а полковників, царство їм небесне, порубано начетверо і розвезено шматками по ярмарках (О. Довженко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 35-36.