астра́льний культ — культ небес­них світил; поклоніння зіркам і всім космічним явищам, віра у зв’язок усього на землі з небесни­ми світилами; про такий культ праукраїнців свідчать археологічні знахідки — розетки, хрести, свас­тики, трикветри, що вказують на стародавній культ сонця; про цей культ свідчать тексти давніх колядок, наприклад, у запису Є. Желехівського: «Ой як то було з початку світу, Як ще не було неба, ні землі? Ой, на морі одна павутинка, На тій павутинці три товариші: Єден то­вариш — яснеє сонечко, Другий товариш — ясний місяченко, Тре­тій товариш — дрібний дощенько»; у запису П. Куліша: «А в на­шого Пана-Отця Золотії ворітця, Перед тими ворітьми Стоять столи заслані. А за тими столами Стоять янголи рядами» (Пан-Отець — оче­видно, Сонце); весільні пісні засвід­чують уподібнення молодих до не­бесного подружжя — Місяця та Ве­чірньої Зорі, а їхніх батьків — до батьків усесвіту — Неба і Землі: «Слала зоря до місяця: — Ой міся­цю, товаришу, Не заходь ти раній мене, зійдемо обоє разом, Освітимо небо й землю»; головним астраль­ним богам у давній Україні були присвячені дерева, птахи, тварини: дуб — Перуну і Сонцю, ясен — Перуну й Арею, береза — Ладі, клен — Полелю та ін.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 19.