Про УКРЛІТ.ORG

криниця

крини́ця

1) (зменшено-пест­ливі — крини́ченька, крини́чка) ви­копана й захищена цямринами від обвалів (перев. неглибока) яма для добування води з водоносних ша­рів землі (часто з журавлем); див. ще коло́дязь; обожувана нашими предками як джерело питної води, тому й досі ставлять каплички над криницями, де часто являються чу­дотворні ікони і куди здійснюють хресні ходи; на наявність неглибо­кої води вказувала водолюбна вер­ба, яка засвідчувала близькість під­земних водних джерел; там і копали криницю («Там криниця, де верби­ця»); після комори вели молодих до криниці, накривали хусткою, вони під нею милися і нею витиралися (звідси порада молодій не журитися своєю долею, а «умиватися в крини­ці й помолитися Богові»); пop. ще: «Є в мене криниця край перелазу, Та вмиємося, милесенький, обоє разом»; криниця символізує й ко­хану дівчину: «Ой у полі криниця безодна, Тече з неї водиця холод­на, — Як захочу, то нап’юся, Ко­го люблю, обіймуся»; символізує криниця й джерело всякого добра: «До доброї криниці стежка утопта­на», а «До сухої криниці не йдуть водиці». Піди до криниці, поки півні не співали, Умийся водою (Т. Шевченко); Криниця і та висихає (при­казка); Ой у полі криниченька на чо­тири зводи (А. Метлинський);

2) (з великої літери) народна назва одного із сузір’їв.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 315-316.

вгору