кали́на (зменшено-пестливі — кали́нка, кали́нонька, кали́ночка) —кущова рослина родини жимолос­тевих, що має білі квіти й червоні кисло-гіркі ягоди, а також плоди цієї рослини; з огляду на червоні ягоди калина символізує передусім сонце, вогонь, а отже все червоне («червоний, як калина»); оскільки українці люблять червону барву, взагалі червона калина фігурує як символ краси, радості: «Ой у лузі та і при березі червона калина, по­родила тая удівонька хорошого си­на»; краса людини залежить від її здоров’я, тому калина як виверше­ний природою взірець досконало­сті його символізує (на хрестинах баба роздавала гостям пучечки ка­лини, щоб дитина була здорова; див. ще зли́вки); калина — символ здорової повносилої жінки взагалі («Молода, як ягода, червона, як калина, солодка, як малина»); хоч при цьому достиглі ягоди — то зрі­ла жінка, а зламана калина — покинута жінка; пop. ще народні за­гадки про калину: «І не дівка, а червоні стрічки носить»; «У вінку зеленолистім, у червоному намисті видивляється у воду на свою хоро­шу вроду»; «Серед ліса-ліса черво­не плаття висить»; «В лісі на орісі червона плахта висить»; «За лісом, за пралісом червоні чоботи ви­сять»; калина — взагалі символ ду­ховного життя жінки: її дівочість, краса та кохання, заміжжя, радість і горе, родинні почуття; через ка­ли́новий міст (див. міст 4), цю запо­відну межу, має пройти кожна дів­чина, бо на тому боці живуть три нерозлучні сестри: Віра, Надія і Любов; тому калина широко пред­ставлена у весільному обряді (цві­том оздоблюють убрання нарече­ної, короваї та гільце, кетяги вплі­тають у весільний вінок; калиною називають червону стрічку молодої, саму наречену та її сорочку після першої шлюбної ночі; якщо ж після першої шлюбної ночі на сорочці молодої не було слідів, присутні на весіллі викидали з ко­роваю калину, топтали її, а замість неї встромлювали гілку сосни або руту, пояснюючи: «Наша молода не принесла калини — їй прикра­си не треба»; при цьому співали: «Ой, щоб тобі да морозоньку, що заморозив калиноньку, да засму­тив да родиноньку»; саме тому в народній уяві ця рослина, в якої ягоди червоні, а цвіт білий, — сим­вол дорослості дівчини і дівоцтва (звідси згубити (стратити) кали­ну — втратити дівоцтво, невинність; ламати (ломити, сікти) ка­лину — позбавляти дівоцтва); роз­квітла щойно калина символізує незріле ще кохання: ламати кали­ну — також одружуватися на дівчи­ні; ходити по калиновому мосту — пізнати кохання або лише плот­ські його радощі; білизна квітів у рослини — символ незайманості, дівочості; калинові віти, опущені додолу, — символ нудьги, смутку; калинові пучечки — символ ко­хання взагалі; рослина (зокрема її ламання, а також цвіт) символізує також кохання взагалі: «Калиноч­ку ломлю, Калиночка гнеться, Чу­жі жінки люблю, Горілочка п’єть­ся»; «Ой у полі могила, на могилі калина, аж додолу гілля гнеться. А під тою калиною стояв козак з дів­чиною. Дівчина благає, за дружину жадає»; ходити по калину — шука­ти милого, судженого; разом з тим рубання (ламання) калини озна­чає також заручини чи одруження без згоди дівчини; як образ дівоц­тва калина символізує добре ро­динне виховання і вірність: «Тем­ного лугу калина, доброго батькадитина: хоть вона по ночах ходила, та калину при собі носила: купува­ли кущі — не продала, прохали хлопці — вона не дала, шовком ні­женьки зв’язала, за всіх тому Іван­ку держала»; червона калина часта у весільному обряді як символ ді­вочої чистоти і щасливої долі: нею прикрашали коровай і шаблю, а також гільце, калина фігурувала і після комо́ри (див.); разом з тим червона калина — символ крові, зокрема пролитої на війні (на цій символіці постала відома стрілець­ка пісня «Ой у лузі червона кали­на»); рослина стала також націо­нальним символом; козаки, які з примусу споруджували нову росій­ську столицю і сумували за Бать­ківщиною співали: «Ой поїхав ко­зак в Московщину та там і заги­нув, Свою рідну Україну навіки покинув. Казав собі насипати ви­соку могилу, Казав собі посадити в голові калину. Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, Будуть мені приносити з України вісті»; символікою роду українського постає калина у пісні: «У полі ка­лина, у полі червона хорошенько цвіте. Ой роду наш красний, роду наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося, не багацько нас є»; у деяких народних піснях у ка­лині можна вбачати образ самої України з її непростою історич­ною долею: «Калина-малина над лугом стояла, Над лугом стояла, від сонця зів’яла. Калино-малино, чого посихаєш, Чи жари боїшся, чи дощу бажаєш? — Жари не бо­юся, дощу не бажаю — Від буйних вітрів я сама посихаю»; рослина має чарівні властивості все чути, бачити, думати й говорити (пop. казковий образ кали́нової сопі́лки); з китиць її мавки в’ють собі вінки; калину садять на могилі; настоєм калини закохані дівчата кроплять стежки, де ходить милий, щоб причарувати його; калина, малина, шипшина — три сестри, персонажі замовлянь. Та висип же, мила, ви­соку могилу, та посади, мила, чер­вону калину (А. Метлинський); За­шуміла шабелька, як у лузі кали­на (пісня); Будуть пташки прилі­тати, калиноньку їсти (пісня); Ізсікли калиноньку, зрубали, Уже нашу дівчиноньку звінчали (весільна пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 269-271.