я́ма —

1) (зменшено-пестливі — я́мка, я́мочка) заглиблення в землі (природне або викопане, вигребене); об’єкт порівняння, наприклад у Т. Шевченка: «У долині, мов у ямі, На багнюці город мріє». Якийсь вражий син під самісіньким тином яму викопав (Марко Вовчок); Вовки вирили яму да й жиють собі (казка); Під лопухом у ямці Жук сидів (Л. Глібов);

2) (зменшено-пестливі — я́мка, я́мочка) = моги́ла (див. у 1 знач.) на основі цього значення постали фразеологізми: ляга́ти в я́му, іти́ до я́ми у знач. «помирати», а також копа́ти я́му у знач. «бажати комусь смерті»; на метафоризації значення ями як могили постали народні вислови: «Живцем мі в яму пхають», «Легше яму копати, як у неї лягати», «Не копай другому ями, бо сам упадеш», «Тягни лямку, доки не викопають ямку»; за повір’ям, яма, як і земля, може не прийняти до себе злу, недобру людину («Вродила мама, та не прийняла й яма»); за традицією, копачів могил перев’язували рушниками, і труну спускали в яму теж на рушниках, пор. у Т. Шевченка: «Рушниками, що придбала, спусти мене в яму». Хто вмер, то в ямі, а хто живий, то з нами (примовка); Ніхто чужої ями не залежить (І. Франко); Викопали хлопці яму чумакові, Наспід положили дошки ясенові (Я. Щоголев); Завтра поранку викопаєм ямку, і попа приведем, і в ямочку загребем (П. Чубинський);

3) стара назва тюрми, арештантського приміщення, оскільки спочатку воно влаштовувалося в землі, підвалі — звідси вираз ки́дати в тюрму́ від старого «в яму», а також словосполучення сиді́ти в тюрмі́ (в’язни́ці) (за аналогією до старого «в ямі»). Як не здохнеш у війта в ямі, загинеш у криміналі (приповідка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 662.