Троя́н — у дохристиянських віруваннях — бог, що стояв у ряду головних слов’янських богів — Хорса, Велеса, Перуна; можливо, Со́нце (див.), світле-пресвітле(-три-світле); у «Слові о полку Ігоревім» уживається чотири рази як присвійний прикметник, наприклад «Земля Трояня» у значенні «Русь»; пов’язують назву з трійцею Сварожичів, визначаючи як епітет їхнього батька Сварога; як відомо, в народі троян позначає батька трьох синів-близнюків; з огляду на контексти «Слова о полку Ігоревім», де ця назва вживається, можна вважати, що йдеться не про кого іншого, як про найвище божество старої Русі, володаря й символу цієї землі; триєдиність сонця могла поставати від незвичайності природного явища, коли на небі з’являлося три сонця; в Іпатіївському літопису під 1140 і 1141 р. читаємо: «Стояло сонце в крузі, а посередині круга — хрест, а посередині хреста — сонце, а поза кругом обабіч — два сонця»; «Предивне знамення було на небі: було три сонця, що сіяли межи собою, і три стовпи, що стояли од землі до неба, а над ними усіма вгорі був, як дуга, місяць, що окремо стояв»; була навіть книга під назвою «Знамення місячне і сонячне. Як три бувають сонця».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 607-608.