о́сінь —
1) пора року між літом і зимою, що характеризується скороченням дня, поступовим похолоданням, відльотом птахів у вирій, скиданням рослинами листяного покриву і т. ін.; у народі цей період пов’язують з достатком, тому осінь порівнюють з матір’ю («Осінь — наша мати і жебрака нагодує»); в цю пору нікому не загрожує голод («Восени і в горобця є пиво», «Восени і заєць вгодований», «Осінь сумна, а весело жити»); осінь з хлібороба спитає, що він робив цілий рік («Осінь усьому рахунок веде», «Курчат восени лічать»); це пора підготовки до тривалої зими і голодної весни, — «осінь каже: — Бери, бо як зима прийде, хоч і схочеш узяти, то не візьмеш», «осінь збирає, а весна з’їдає», «восени багач, а навесні прохач»; з осінню пов’язані народні прикмети, — «осінь дощова — на врожай», «як погідна осінь, то буде остра зима», «коли восени літає багато павутини, на той рік урожайне літо буде»; на Гуцульщині осінь звали Святим Дмитром за іменем найбільшого святого цієї пори. Осінь на строкатому коні їздить (приказка); Минають дні, минає літо. Настала осінь… шелестить Пожовкле листя (Т. Шевченко); Одна пішла в осінь заміж, а друга в М’ясниці (А. Метлинський);
2) (з великої літери) див. О́всень 1.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 423.