міст (зменшене — місто́к; зменшено-пестливі — місто́чок, мо́стонько) —
1) споруда для переїзду, переходу через річку, яр, дорогу і т. ін.; уособлює символічне значення того, що з’єднує або роз’єднує кого-небудь; міст передусім символізує душевний зв’язок, кохання між людьми, шлях до коханого чи коханої (див. ще кла́дка); у весільних піснях мощення мостівозначає приготування до весілля, до весільного поїзда: «Ой, як буду я та женитися, Намощу мости все перстеневі, Погачу гатки все вінковії, Поставлю стовпи все золотії, Повішаю короговки все шовковії»; відповідно до цього і весняний хоровод-гра, де паруються хлопці й дівчата, називається часто мосто́м (моста́ми); міст служив також місцем ритуальних молодіжних боїв (див. ще кла́дка); є об’єктом традиційних народних порівнянь, зокрема міст над водою, над урвищем, уособлює смертельну небезпеку («Оце пропав, як з мосту впав»), порівнюється з горою («Шануй гори-мости — будуть цілі кости»), символізує раптову смерть, а отже й останній вихід зі скрути («Не просто з моста, а стрімголовою»); про безвихідь кажуть: «Лишилося тільки ходу, що з мосту та в воду»;
2) вербо́вий міст — міст кохання, любові, одруження; див. ще кла́дка;
3) зеле́ний міст — весільна (жадана) дорога, по якій молодий (милий) іде (їде) до молодої (милої). Йде Микола пішки По зеленому мості До Наталки в гості (пісня);
4) кали́новий (клено́вий, камі́нний, кам’яни́й, золоти́й) міст — уживаються як народнопоетичний символ незворотного шляху прожитих років; в обрядовому фольклорі калинові, кленові й золоті мости згадуються як небе́сні мости́ у зв’язку з Паном-Господарем (очевидно, ще з дохристиянським богом, можливо, Білобогом); по них у господарський двір на сімох стовпах і з золотими ворітьми по золотих ікалинових мостах приходить у гості богиня Сонце, можливо, дочка Господаря; за народними повір’ями, коли Бог-Творець відчиняє небесну браму, то через неї по калиново-кленово-сонячному мосту приходить до людей весна, чарівна богиня Леля (див. ля́ля 2); золоті й калинові мости — то хмари, веселка і сонячне проміння: такими мостами могла бути райдуга (дуга в рай); калиновий міст — це міст єднання (див. ще обру́чка), дівоцтва, що веде до щасливого шлюбного життя: «Марусенька догадалась, Да полюбила мости з калинової трости, Да погатила гати То з рути, то з м’яти» (тут усі рослини — традиційні символи дівоцтва); у зв’язку з цим і символізований образ безповоротних нерозумних молодих літ, все одно бажаних, але недосяжних, щастя, долі, молодості, які їде наздоганяти нещаслива жінка: «Ой, нагнала щастя й долю на калиновім мості: — Вернись, вернись, щастя-долю, хоч до мене в гості! — Не вернуся я до тебе, була вже у тебе, Було тоді шанувати, було поважати»; цей самий образ молодих літ на калиновім мості уживається й стосовно нерозважливих чоловіків, яких вони, зрештою, застерігають: «Було б же нас шанувати, як здоров’я своє»; небесні мости символізують також зв’язок між небом і землею, Богом і людиною, тому два береги, які з’єднуються двома мостами, — це два світи: земного існування і смерті, вічного життя і безсмертя, це перехід від реального до ірреального; небесні мости подибуємо в народних загадках: «Золотий міст на сотню верст» (сонце), «Простягнувся міст на сім верст, а в кінці моста золота верста» (дні тижня і неділя), «Намощений міст на сім верст, на мосту яблуня, на яблуні цвіт на весь вільний світ» (сім тижнів Великого посту і Паска). Запрягайте коні в шори, коні воронії, Та поїдем доганяти літа молодії. Не догнали літа мої в калиновім мості: — Вернітеся, літа мої, хоч до мене в гості — Не вернемось, не вернемось, не маєм до кого: Було ж нас шанувати, як здоров’я свого (пісня); Калиновий мостоньку, гнися, не ломися (пісня); символіку калинового мосту розвиває М. Драй-Хмара: «І знов обвугленими сірниками На сірих мурах дні значу, І без кінця топчу тюремний камінь, І туги напиваюсь досхочу. Напившись, запрягаю коні в шори І доганяю молоді літа, Лечу в далекі голубі простори, Де розцвітала юність золота. — Вернітеся! — благаю, хоч у гості! — Не вернемось, — гукнули з далені. Я на калиновім заплакав мості… І знов побачив мури ці сумні, І клаптик неба, розп’ятий на ґратах, І нездрімане око у вовчку… Ні, ні, на вороних уже не грати: Я в кам’янім, у кам’янім мішку…»;
5) мости́ — старовинна молодіжна гра весняного циклу, в якій дівочий «полк» добивається перепустки від «парубків, які стережуть міст», а оскільки ті не хочуть пропускати їх за жоден викуп, то мусять дати одну дівчину з-поміж себе; так урешті-решт парубоцька громада виловлює одну за одною всіх дівчат; ця гра супроводжується співанками: «Королі, королі, пустіть нас до гір воювать. — Не пустимо, не пустимо — мости поломите. — Як ми мости поломимо, ой, то ми вам заплатимо срібними рублями, срібними рублями».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 367-368.