лісови́к = [по]лісу́н — у дохрис­тиянських віруваннях — господар лісу, його дух, звичайно злий, не­чистий; живе у кронах густих або в дуплах сухих дерев; ночами дико верещить, стогне і лякає людину; все в лісі слухається лісовика; для людей небезпечний, може замани­ти в непрохідні нетрі; коли в лісі б’ються полісуни, здіймається ве­лика буря; зображують його по-різному; пop. в «Лісовій пісні» у Лесі Українки: «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатно­му вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці», (хоч лісовик ні­бито недобрий до людей, але, як говорить Леся Українка, «треба тільки слово знати, то й в лісовику може уступити душа така самісінь­ка, як і наша»); у Б. Грінченка: «В лісі живе полісун. Ходить з вели­кою пугою, бо він — вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тіль­ки великий, як дерево. І від нього тіні нема: усе має тінь, а він ні»; у В. Короленка: «А на вигляд він та­кий, як верба стара, що стоїть на болоті. І волосся, як суха омела, що росте на деревах, і борода така ж, а ніс здоровий, як ґирлига, а пика огидна, ніби лишаями поросла»; див. ще амі́нь 1, ліс, ма́вка 2. Над пущею спека стоїть, а долі, де спіють брусниці, лісун самотою лежить (М. Драй-Хмара).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 339.