куто́к —

1) певна частина (кі­нець або бічна вулиця) села. Ой ве­черяй, моя мати, коли наварила, А я піду на той куток, де дівчина мила (А. Метлинський); кутя́ни = куча́­ни— мешканці кутка. Ні, не можу далі за лихими сусідами вдержатись на кутку. Хоч зараз спродуйся, па­куйся та на кубанські степи (В. Самійленко);

2) = кут — місце проживання; помешкання, приту­лок, тому кажуть: «Кожному хо­четься мати власний куток», «Свій куток кожному милий», «Ци тут, ци не тут, аби свій кут»; про чужий (не свій) куток кажуть: «Бодай ні­хто не діждав у чужім кутку сиді­ти»;

3) = кут — частина приміщен­ня (зокрема хати), простір між двома стінками, що сходяться; див. ще ву́гол; кут світлиці називали по́кутем (див.); у сполученні: з кутка́ в куто́к ходи́ти (тиня́тися) — хо­дити в різних напрямках у примі­щенні (від хвилювання, з нудьги, неробства, розмірковуючи над чи­мось). Душі грішників пищать, як курчата, та ховаються по всіх кутках (О. Стороженко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 324.