крини́ця —
1) (зменшено-пестливі — крини́ченька, крини́чка) викопана й захищена цямринами від обвалів (перев. неглибока) яма для добування води з водоносних шарів землі (часто з журавлем); див. ще коло́дязь; обожувана нашими предками як джерело питної води, тому й досі ставлять каплички над криницями, де часто являються чудотворні ікони і куди здійснюють хресні ходи; на наявність неглибокої води вказувала водолюбна верба, яка засвідчувала близькість підземних водних джерел; там і копали криницю («Там криниця, де вербиця»); після комори вели молодих до криниці, накривали хусткою, вони під нею милися і нею витиралися (звідси порада молодій не журитися своєю долею, а «умиватися в криниці й помолитися Богові»); пop. ще: «Є в мене криниця край перелазу, Та вмиємося, милесенький, обоє разом»; криниця символізує й кохану дівчину: «Ой у полі криниця безодна, Тече з неї водиця холодна, — Як захочу, то нап’юся, Кого люблю, обіймуся»; символізує криниця й джерело всякого добра: «До доброї криниці стежка утоптана», а «До сухої криниці не йдуть водиці». Піди до криниці, поки півні не співали, Умийся водою (Т. Шевченко); Криниця і та висихає (приказка); Ой у полі криниченька на чотири зводи (А. Метлинський);
2) (з великої літери) народна назва одного із сузір’їв.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 315-316.