коса́ —

1) (зменшено-пестливі —кі́ска, кі́сонька, кі́сочка, ко́ска, ко́сонька, коси́ця) довге волосся на голові, звичайно заплетене; дівоча коса — традиційна ознака краси, тому кажуть: «Коса — дівоча кра­са», «Дівка без коси не має краси»; здавна відомий весільний обряд розплітання коси молодої на озна­ку її дівочої чистоти, також розчі­сування її перед вінцем, тому про дівчину, яка втратила цноту, ка­жуть: «Розчесав її косу до вінця», «Вже немає коси в Насті: Петро очіпком накрив»; коли дівчина втрачала дівочу честь (до шлюбу), її косу відрізали, і це була велика ганьба; якщо й не відрізали, то дівчина, що народила позашлюбну дитину, не мала більше прав ходи­ти з непокритою головою — звідси по́критка (див.); обряд розплітан­ня коси відбувався в день шлюбу в супроводі весільних пісень: «Ой на горі жито, тоненькі покоси, А хто буде розплітати дівчиноньці коси? Козак буде розплітати, …до шлюбоньку вести»; товсті й важкі коси вважалися гарними («А то коси, як ковбаси»), що, проте, не завжди означало щасливу долю («У кого коса товста, у того доля пуста»); оспівано образ довгої коси («Руса коса нижче пояса»), хоч щастя ча­сом не від цього залежить, бо ка­жуть: «Коса коротка, а доля солод­ка», «Посивіє їй коса, як кінський хвіст»; див ще заплі́тини. Коса за­плетена, а хата не метена (при­казка); Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше (пісня); Хто се, хто се по тім боці Рве на собі коси? (Т. Шевченко);

2) ручне знаряддя для косіння трави, збіж­жя тощо, що має вигляд вузького зігнутого леза, прикріпленого до держака; пop. народну загадку про косу, яка косить: «Пливе щука зКременчука, куди гляне — трава в’яне»; традиційний образ продук­тивної, майстерної праці («Коса — робота, серп — охота, а ціп хоч і дурний, аби кріпкий»); цінується гостра (добре помантачена) коса: «Добра коса: щоб утяв, то б упав», «Де ще те літо, а він уже косу клепа», «Яка коса, така і бабка»; ос­кільки косять гінками кілька коса­рів, особлива роль відводиться першому з них: «Чия коса перша, того лука ширша»; поширений символ смерті, що «косить» усе живе: «Не благай, не проси, не клепає коси, …Приспівує старий, косить, кладе горами покоси». А внук косу несе в росу (Т. Шевчен­ко); Наскочила (найшла, попала, трапила, налетіла) коса на камінь (прислів’я — про тих, котрі не хо­чуть поступитися одне одному в чому-небудь). Який косар, така й коса (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 309-310.