копа́ (зменшено-пестливі — кі́п­ка, кі́понька, кі́почка) —

1) стіжок із 60 снопів хліба, складених ко­лоссям усередину й прикритих од­ним снопом зверху; також одини­ця лічби, що дорівнює кількості 60 снопів, яєць і т. ін.; див. ще Про́кіп’я. Прокинулась — нема нічого: На Йвася глянула, взяла Його ти­хенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла (Т. Шевченко); Поставлю жен­ців — 700 молодців, Поставлю кі­пок — що на небі зірок (пісня);

2) копа́ гроше́й — від старої копи, що становила спочатку 60 литов­ських або 75 польських грошів; після об’єднання грошових сис­тем — 75 польсько-литовських гро­шів; згодом 50 копійок. Не торгу­вавсь і панотець. Усім на диво та на чудо! За три копи звінчав у будень (Т. Шевченко);

3) сільська грома­да, зібрана в судових справах. Копа переможе й попа (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 305.