коби́ла —
1) самка жеребця; лошиця; у народі уособлює робочу силу, тому кажуть (часом з гірким гумором): «Вези, кобило, хоч тобі не мило», «їдь, кобило, хоч три дні не їла», «Мило чи не мило, вези, сива кобило», «Стара кобила борозни не псує»; часом уживається образно, уособлюючи ледаря («Знає кобила, що віз поломила», «Циганська кобила день біжить, а три лежить»), роззяву («На кобилі їде, а кобили шукає»), недотепу («Приший кобилі хвіст, а в кобили свій є»), святенництво, лицемірство («В середу постила, а кобилу вкрала»), жагу до життя («Кобила здихає, а все траву хапає»). Норовиста, як кобила (М.Номис); Старій кобилі не брикаться, сивій бабі не цілуваться (М. Номис); Не кобила для сіна, а сіно для кобили (прислів’я); Кобила з вовком мирилась, та додому не вернулась (М. Номис); прикметник — коби́лячий: коби́ляча голова́ — у народі — символ смерті; коби́ляче молоко́ див. молоко́ 6; див. ще кінь 1;
2) спочатку стовп із перекладиною, до якого прив’язували для покарання батогом, пізніше лава або поміст, на якому тілесно карали батогом засуджених. Пропав і я; та не в шинку, А на кобилі (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 294.