ди́во —

1) рідкісне або раніше не бачене явище; щось незвичайне, таке, що викликає подив, захоп­лення, зачудування; чудо; з давніх-давен пов’язане з непоясненними явищами природи, екзотичними (отже часто казковими) рослинами і тваринами, заморськими кра­ями, чудесними зціленнями тощо (звідси народний вислів «кілько світа, тілько й дива»); пов’язане також із біблійними легендами про Божі чудеса (пop. у Т. Шев­ченка: «А Бог тоді з Петром ходив По світу та дива творив»; можли­во, чудо Божого слова породило й приказку «не пиво — диво, а сло­во»); у дохристиянських віруван­нях (див. Див) пов’язане з поклонінням людини стихіям, одухотво­ренням нею предметів довкілля, гаданнями та ворожіннями (на­приклад, у Т. Шевченка: «Таку пісню чорнобрива в степу заспівала; зілля дива наробило — топо­лею стала»); тому колись могло уособлювати якусь демонічну постать, пop. прокльони: «А диво на тебе!», «Диво б на тебе зайшло!»; слово має розгалужене словотвір­не гніздо: дивина́, диво́вина, дивови́­жа, диво́висько, диво́вище, дива́к (див. у казці: «Чумаки усе слухали дивовижу московську да аж роти роззявляли»); споріднене зі сло­вом диви́тися («споглядати, спос­терігати»), пop. також це дієслово у значенні «дивуватися» у Т. Шев­ченка: «Дивітеся дітям його, Його вічній славі», а також народнопі­сенний зворот «диво дивне» там само: «Диво дивнеє на світі з тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає!»; втаємничення закладеного в слові значення сприяє його іронізації, як у при­казках: «Ото диво, що чорна коро­ва біле молоко дає», «Ото диво, що п’ється пиво» або в Шевченковому образі «диво-цариця»: «Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьо­риться»; утаємниченість значення сприяє й вигуковості, пop. також у Т. Шевченка: «І — о диво! Трупи встали і очі розкрили»;

2) різновид старовинного народного дівочого хороводу;

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 182.