дзвіни́ця (зменшене — дзвіни́чка) —

1) вежа для дзвонів у церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами, яка служила також сто­рожовою вежею; тому первісною формою української дзвіниці була звичайна бантина, покладена на двох стовпах і прикрита невелич­ким дашком. До утрені завив з дзві­ниці великий дзвін (Т. Шевченко); Як у Києві на дзвіниці ченці в дзвони дзвонять, так у Полтаві перекупки на місті гуторять (М. Номис);

2) святечна гра на Великдень (див. оборі́г 2).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 180.