гости́нність — народна традиція з любов’ю та повагою приймати і частувати гостей; також готов­ність, бажання приймати гостей і пригощати їх; сама церемонія гос­тинного приймання кого-небудь; ще імператор Маврикій (VI ст.) пише: «Слов’яни сердечні до чу­жинців, гостять їх у себе і дружньо проводять їх з місця на місце, куди їм треба. А коли через недбальство господаря стане гостеві яка крив­да, то проти такого господаря озброюється його сусід, бо кривда для чужинця, то безчестя для всіх»; Ібн-Русте (Xст.) пише про русів, що ті шанують чужинців і ласкаво з ними поводяться, а коли гості вдаються під їхню опіку, боронять їх від усякої пригоди; історик Гельмольд (XIIст.) пише, що «не­має народу привітнішого від сло­в’ян через їх гостинність»; з давніх часів наші предки вірили, що «гість у дім — Бог із ним», тому гостя приймали щедро, мали на­віть окремий дім, призначений для гостей; там був стіл з різними на­поями та стравами; здавна стіл для гостей накривали чистою скатер­тиною і припрошували до нього всякого гостя, свого чи чужого (див. ще гість 1); званого чи неспо­діваного гостя обов’язково припрошують сідати, що пов’язано з різними прикметами: «Сідайте, аби діти спали», «Сідайте, аби квочки добре сідали (щоб рої сіда­ли, щоб старости сідали, щоб усе добре сідало)»; пригощаючи, ка­жуть: «Чим багаті, тим і раді», «Чим хата багата, тим і рада», «Що хата має, тим і приймає». Українська гостинність; Старосвітський звичай гостинності; Виявляти гостинність; Дякувати за гостинність.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 151-152.