Госпо́дь —
1) одна з назв Бога у християн; у дохристиянські часи слова Господь і господин не розрізнялися, тому Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» за дохристиянським звичаєм звертається до вітру і сонця, як до богів, формою Господине;, арабський письменник Xст. Ібн-Даст описує найстарішу молитву слов’ян: під час жнив слов’яни беруть ківш просяного зерна, підіймають до неба й моляться: «Господине (що дорівнює «Господи»), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її по достатку»; за християнського часу слово Господь стало синонімом до слова Бог, а слово господин — шанобливою назвою для світських заможних осіб; віра в Бога (Господа) як заступника людини залишила в мові стійкі вигукові вирази на зразок «О Господи!», «Господь його знає!», «Господь з тобою!», «Не дай (не доведи, не приведи) Господи!», «Прости Господи!», «Хай Господь милує (боронить)!», «Хвала Господові!» (див. ще Бог 1 і фразеологію нижче). Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко (Т. Шевченко); Господи, помилуй, або дай що!(М. Номис); фразеологізми: сла́ва тобі́, Го́споди = сла́ва Бо́гові (див. Бог 1); хай Госпо́дь ми́лує (одво́дить)— уживаються для вираження заперечення, небажаності чого-небудь;
2) Госпо́дь-Бог = Бог (див. Бог 1). Господь-Бог лихих карає. Душа моя знає (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 150-151.