гадю́ка —

1) (зменшено-пестли­ве та іронічне — гадю́чка; маля га­дюки — гадя́, гадюченя́, гадюча́; збільшене — гадю́чище; збірне — гадю́ччя) = га́дина (ч. гад; також лайливі; збірне — га́ддя) = змія́ (зменшене — змі́йка; збільшене лай­ливе — змію́ка) — отруйний змій з плескатою головою у вигляді трикутника; у народній уяві — збір­ний образ чогось поганого, брид­кого («З ним зайтися, то так, як на гаддя наступити»); у переносному розумінні — зневажливо про злу, підступну людину; уживається та­кож як лайливе слово (проклина­ють: «Гадина б тобі до очей скочи­ла!»; у Т. Шевченка: «Скверний гаде, Куди ти лізеш? Схаменись!»); народна символіка гадюки досить широка; тварина виступає уособ­ленням злості, люті («Кинувся на мене, як гадина», «Гадина в його словах дихає», «Сичить, як гадина під кущем», «В’ється, як гадина»), облесливості, лукавства («Гадяча їдь в його словах»), небезпеки («Звився, як гадюка»), невдячності («Вигріти собі гадину за пазухою», «Не грій гадюки в пазусі, бо вку­сить»), обмови, пліткарства («Ах ти, гадючий язику!»), недобрих но­вин («Іде гадюка дорогою, по до­розі в’ється, Прийшла вістка до панів, що панщина врветься», у Т. Шевченка: «Червоною гадюкою несе Альта Вісті, Щоб летіли крю­ки з поля Панів-ляшків їсти»), жи­вучості («Гадину січи, а кусні ся мечуть»); за народними вірування­ми, гадюки, як і всі плазуни, нале­жать до нечистих сил; з гадюки ви­ростають чорти; усі гади на день Чесного Хреста ховаються на зиму до своїх схованок, а тому небез­печно цього дня йти до лісу; гадю­ка дуже шкідлива, особливо по́лоз, про цю її особливість згадується у «Слові о полку Ігоревім»; за її зни­щення відпускається сім тяжких гріхів; убити гадюку — це ніби сім літургій прослухати; заклинання на злих плазунів відоме з найдавнішого часу (див. ще вуж); з гадюки нібито постає змі́й (див.) — з такої, що сім літ не чує ані людського го­лосу, ані дзвону, тоді в неї вирос­тають крила, і вона стає змієм; за легендою, гадюка постить 40 днів і ночей, поки не скине своє ли­новище (колишнє «сволочь» від «зволікати»; слово стало згодом лайливим); у зв’язку з живучістю гадюки усталилися вірування в її лікувальні властивості (звідки на­зва деяких рослин — гадю́чий проску́рець, гадю́че зі́лля, гадю́чник, змії́ний ко́рінь); гадючим линови­щем лікували хворі очі, зуби, лихо­манку; від укусів гадюки лікували замовляннями, наприклад: «На мо­рі, на лукомор’ї стоїть купа, на тій купі лежить гадюка, я тую гадюку посічу, порубаю і щиреє серце за­мовляю»; змія, гадюка символізує суперницю, розлучницю (в І. Котляревського — «Нагріла в пазусі га­дюку»). Гадюку як не грій, вона все одно вкусить (М. Номис); Не бити гадюки, то не взяти її в руки (при­слів’я); Простий, як свиня, а лука­вий, як гадюка (приказка); Підлес­лива людина — гадюка під квітами (приказка); Під дубом у гаю жила Гадюка, Непросипуща злюка: Усе було сичить-сичить, Щоб кого-небудь укусить (Л. Глібов); Чужими руками добре гада ловити (М. Но­мис); А під тим каменем да люта змія лежить (П. Чубинський); фра­зеологізми: гадю́ку ви́годувати — виплекати, випестувати злу, не­вдячну людину; закида́ти (пуска­́ти) гадю́чку — говорити кому-небудь злі, ущипливі слова або роби­ти неприємності (кажуть: «Здаєть­ся, і дружить, а гадючку пустив»);

2) бі́ла змія́ — символ чудодійної сили, здатної робити людину не­видимкою або такою, що може бачити недоступне; за повір ям, як­що у білої змії відрізати голову і покласти їй у праве око горошин­ку, то виросте чарівний стручок: хто носитиме його при собі, той стане невидимий, а хто з’їсть — почне розуміти мову птахів; якщо ж убити білу змію, старшу над усіма зміями, натопити з неї сала, а потім вимазати цим салом очі, то людина зможе бачити заховані під землею скарби.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 124-126.