ла́ва (зменшені — ла́вка, ла́вонька, ла́вочка) — дошка (або кілька дощечок) на стоянах (іноді — при­кріплена до стіни), на яку сідають, кладуть або ставлять що-небудь; лави стояли звичайно у великій сільській хаті (світлиці) по боках від покутя, попід стінами обабіч стола; на них сідали до столу, інколи спали, а також клали небіж­чиків перед останньою дорогою; коли гість заходив у хату, його за­прошували сідати на лаві до столу як вияв особливого пошанування; об’єкт метафоричних переосмис­лень, коли кажуть: «Був на лаві і під лавою», то це означає, що лю­дина зазнавала і шани (запрошува­ли як дорогого гостя) і ганьби (скажімо, валялася п’яною під ла­вою; пop. ще: «Хто під лавою ле­жить, того ногами копають»). Ані печі, ані лави (приказка); Гість ла­ви не засидить, печі не залежить (прислів’я); Бідному Савці нема до­лі ні на печі, ні на лавці (прислів’я); Ой привезли Бондарівну до нової ха­ти, положили на лавоньці, стали убирати (пісня); фразеологізми: лягти́ на ла́ву — умерти (від зви­чаю класти небіжчиків на лаві); покла́сти на ла́ву — поховати (звід­си — проклін: «Щоб тебе положи­ли на лаву!»; також божба: «А щоб мене до вечора на лаві положи­ли!» — коли не так кажу, брешу); ки́нути під ла́ву — закинути, знева­жити, знехтувати (бо всякий непо­тріб кидали зазвичай під лаву). Во­на свою славу кинула під лаву (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 326.