діжа́ = ді́жка —
1) низька широка дерев’яна або глиняна посудина, в якій готують тісто на хліб, а також учинене в ній тісто; належить до одного з найстаровинніших виробів народних промислів — бондарства або гончарства; як і хліб та піч, була священною, її шанували, дбайливо доглядали, пра́вили (шкребли освяченим ножем на Великдень і вимивали теплою водою); нову або пра́влену діжу наливали біля криниці холодною водою і давали напитися з неї корові (це мало принести прибуток і хлібний достаток); відігравала велику роль у весільному обряді, бо в ній замішували святи́й корова́й: «А піч наша на сохах, А діжу носять на руках, Пече наша, пече, Печи нам коровай легше»; у народних загадках діжа символізує сонце: «За лісом-пролісом червона діжа сходить»; у сполученні пікна́ діжа́ — діжа, призначена для випікання хліба. Як діжа не міситься, то сім’я біситься (приказка); Хоч і діжу з тістом оддай, то ще буде клясти, що важко нести (М. Номис); Питай, чи діжу замісить (А. Метлинський); А мій милий діжку місить, а він мене і тим тішить (Б. Грінченко);
2) тільки ді́жка (зменшене — ді́жечка) — велика дерев’яна або металева циліндрична (або звужена догори) посудина з пласким дном; використовується у різних господарських цілях; ознака огрядності, неповороткості. Який батько, такий син — викрав з діжки сир (М. Номис); Треба було… нашаткувать діжку капусти (І. Нечуй-Левицький);
3) тільки діжа́ — кругла ямка в землі, яку вкривають серед інших менших при дитячій грі в мі́сяць (див.).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 189.