дружи́на —
1) (зменшено-пестливі — дружи́нка, дружи́нонька, дружи́ночка) у народнопоетичній творчості — кожне з подружжя, як чоловік, так і жінка (див. ще жі́нка 2). Всяка кузочка свою дружину має (прислів’я); Да поможи, Боже, на рушничку стати: тоді не розлучить ні батько, ні мати, ні чужая чужина, коли судилася дружина (А. Метлинський); Чоловіче мій, дружино моя, завіз ти мене, де роду нема (А. Метлинський); Якби мені крила, Крила соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною (Т. Шевченко); Що білая лебедина Дунай сколотила, Невірная дружинонька Жалю наробила (П. Чубинський);
2) у Київській Русі — збройний загін, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством; опора князя, бо військо було безпосередньо пов’язане з ним і від нього залежало, тому дружинників називали ще княжими мужами або боярами; це була більша дружина, бо була й менша дружина — отроки, або дітські; пізніше — просто товариш, довірена особа, слуга (походить від слова друг, тобто «товариш, довірений при товарі, цебто маєтку, худобі»). Та ось, наче смерті яма, Відчинилась міська брама, І з дружиною малою Вийшов князь з Переяслава (І. Франко); Хвалиться стрілкою перед дружинкою: да нема у дружини такої стріли, як у самого пана Івана (П. Чубинський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 202.