я́вір = явори́на —

1) (зменшено-пестливі — яворе́ць, яво́рик, яворо́к, яворо́чок, я́воро́нько) дерево родини кленових з великим п’ятилопастевим листям; білий клен (іноді цим словосполученням називають осокір та деякі інші тополі); рослина належить до найбільш оспіваних у народних піснях; вона супроводжує закоханих, символізує красу, стрункість, силу молодого хлопця, козака, парубка, коханого, символізує тугу, печаль дівчини, розлученої з милим; також символізує здоров’я малої дитини (бо з деревини цієї рослини робили колиски), красу української природи, невід’ємним атрибутом якої був, крім калини, верби, дуба, і явір. Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину (Т. Шевченко); Ой піду я лісом-бором да й стану я під явором: явороньку зелененький, пропав мій вік молоденький (пісня); Під явором, яворцем Стоїть дівка з молодцем (пісня); Ой Федоре, Федорику, піди по лісочку, Ужни мені яворика та на колисочку (колискова); Та завішу колисочку я на яворочку, Та буду в ній колихати малу дитиночку (коломийка);

2) в народних піснях уживається ще як символ туги, печалі козака, парубка за коханою, за рідною домівкою. Стоїть явір над водою, В воду похилився, На козака пригодонька, Козак зажурився (пісня); Не хилися, явороньку, Ще ж ти зелененький, Не журися, козаченьку, Ще ж ти молоденький! (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 660.