шлюб — родинний союз, співжиття чоловіка й жінки за взаємною згодою; клятвена обітниця, присяга; прийшов на зміну старовинному умика́нню або побра́нню (від бра́ти у знач. «умикати, викрадати»), яке відбувалося біля води або під великим деревом і справлялося дуже бучно, весело (звідси весі́лля); про древлян у літопису пишеться: браченѣе у них не быша, но умикаху у води дивіца»; пізнішим відгомоном умикання є поїзд молодого та його недопускання до хати молодої; також відголос цього звичаю бачимо у весняній грі горюду́ба (див.); відгомоном старого побрання є значення дієслова бра́ти «одружуватися з дівчиною чи жінкою, тобто брати з нею шлюб», пор. у Б. Грінченка: «Сьогодні прийде дядько, то я йому скажу, що тебе братиму»; у сучасному весільному обряді є ясні вказівки на стародавні способи побра́ння (відбивання, старе умика́ння, молодої весільним оточенням молодого, обрядовий викуп за молоду найближчому її оточенню); кажуть: «Бери жінку зблизька, а крадь здалеку» (відгомін взаємної згоди при заручинах і умикання, яке згодом замінилося ходінням нареченого за дівчиною, а потім приведенням дівчини до нареченого — звідси вислови узя́ти ді́вчину за́між і відда́ти ді́вчину за́між); згодом, коли молоді стали присягати в церкві одне одному на досмертну вірність і любов, побрання стало зватися шлюбом за згодою (від «слюбити»), тобто присягою; жартують: «Вступив у закон, як собака в цибулю»; однією з головних весільних обрядодій була шлю́бна ніч, яку на Поліссі називали молодо́ю ні́ччю. Краще в ставку потопати, як з нелюбом шлюб узяти (приповідка); Коли любиш так, як кажеш, то веди до шлюбу. — Ой рад би я шлюб узяти, та не велить мати (пісня); у сполученнях: шлюб на ві́ру — від давнини дотепер — шлюб без церковного вінчання; вступа́ти в шлюб (в зако́н) = бра́ти шлюб — вінчатися.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 650-651.