шепту́н (ж. шепту́ха, також у сполученні зі словами ба́ба, ба́бка) = шепті́й — той (та), хто, чаклуючи, промовляє наговір, нашепт, приворот; зашіптуванням відводили зочення, лікували хвороби, виганяли переляк тощо; відгомін віри в магічну силу слова, вимовленого пошепки, аби не почула нечиста сила, яку відводять; про заняття чаклунки-шептухи йдеться в «Енеїді» І. Котляревського: «Кому чи трясцю одігнать, Од заушниць чи пошептати, Або і волос ізігнать, Шепчу — уроки проганяю, Переполохи виливаю, Гадюк умію замовлять»; у Панаса Мирного: «Наша знахарка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує»; у П. Куліша: «Приводили всяких бабів-шептух і знахарок. Виливали віск, зашептували, приговорювали, переводили Олесю через поріг»; у приказках: «Баба-шептуха від злого духа», «Не так буде, як ворожка шепче, а так буде, як Бог дасть»; пришіптуванням лікували й худобу: «Треба йти до шептія, щоб пошептав корові» (Словник Грінченка). Я баба шептуха од злого духа: я при тобі, дух при тобі, я об тебе — дух із тебе (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 649.