ха́та = хати́на (зменшено-пестливі — ха́тка, ха́тонька, ха́точка, хати́нка, хати́нонька, хати́ночка; невеличка, благенька хата — хатчи́на) —

1) сільський одноповерховий будинок; також кімната в ньому (велика — хата, менша — хатина); також хатнє господарство; залежно від матеріалу, з якого збудовано хату, та характеру будови, хату ще називають ма́занка, хворостя́нка, ліпля́нка, гли́нянка, сама́нка, коли́ба; споконвіку хата у великій повазі: до неї можна заходити лише з непокритою головою, у ній не можна свистіти, палити; у «Волині» Б. Харчука: «Я тобі покажу, як у хаті курити, — кричав батько. — Оце тобі за те, що закурив у хаті. Оце за те, що за столом курив. Оце за те, що під образами, — проказував за кожним ударом батько»; хата — уосібнення родинного вогнища («Дорогая тая хатка, де родила мене матка»), благополуччя, досягнутого завдяки працьовитості («Хату руки держать», «У веселій хаті веселі люди»), гостинності («Що хата має, тим і приймає»), волі, незалежності («Своя хата — своя правда», «Своя хата й своя воля», «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля»); на противагу своїй хаті («Своя хата — як рідная матка») виступає чужа («Чужа хата не гріє»); зауважують: «Не надійся на чужу хату, бо під тином доведеться умирати»; у давній будівельній традиції дах хати слугував символом небосхилу, тому на найвищій його точці кріпили стилізоване зображення заступниці — богині Оранти; виявом (знаком) крайньої неповаги до гостя є метіння при ньому хати («мести хату при людях»); у пісні співають: «Ввійшов же я до хати Та взявся вітати, А дівчина до віника Хату замітати. Бодай же ти, дівчинонько, Того не діждала, Та щоб ти та й при гостях хату замітала»; за народними прикметами, не можна ставити хати на межі, на бузині, на роздоріжжі, на току, у місцях, де стався якийсь злочин, де захоплене щось нечисте; у противному разі буде вселятися страх, щось буде товктися, буде водити; хату треба ставити на цілині, на рівному, твердому місці; оригінальною символікою пронизана народна загадка про хату: «Стоїть Гася, надулася, полу одкрила, людей впустила». А хата очі опуска. Ані мольби, ні просьб, ні скарг — Відкрила навстіж двері в сіни, Звідкіль у світ пішли усі ми (М. Боровко); Без хазяїна двір плаче, а без хазяйки хата (приказка); Чи се тая удівонька, що на розі хата? (П.Чубинський); Моя хата скраю, я нічого не знаю (прислів’я); Чи ти мене, Василю, не знаєш, що ти мою хату минаєш?(пісня); Благав у Бога тільки хату, одну хатиночку в гаю (Т. Шевченко); Будуймо ж палаци нові І не забудьмо… хати (Л. Полтава);

2) дя́дькова (іва́нова) ха́та — народні назви в’язниці. А що ж мені буде, як ударю таку паню по вуху? То ще доведеться жити у дядьковій хаті (Б. Грінченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 616-617.