трава́ (зменшено-пестливі — тра́вка, трави́ця, трави́чка, тра­́вочка, тра́вонька, трави́ченька) —

1) спільна назва недеревистих рослин, що в’януть і гинуть після вистигання плодів (зерен, насіння); м’яка трава легко гнеться під вітром, тому символізує покору: «Гнеться, як трава від вітру»; там, де не ходять, травою все заростає, звідси символіка забуття, — «то все травою заросло»: у пісні: «Ой, заросла гожа стежка лихом, травою, де-м ходила, говорила, серденько, з тобою»; трави наділяються часто загадковими властивостями, про що свідчать самі їхні назви: нечу́й-ві́тер, сон-трава́, плаку́н-трава́, перено́с-зі́лля, розма́й-зі́лля, розри́в-трава́, чар-зі́лля, люби́-мене́. Вже й місце по нім травою поросло (приповідка); На битім шляху трава не росте (М. Номис); На ледачій землі і трава не росте (М. Номис);

2) трава́-мурава́ — народнопоетична назва густої зеленої молодої трави; часто згадується у стародавніх колядках і щедрівках: «Там за садами трава-мурава, На тій мураві біла береза, На тій березі золоті роси».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 602-603.