топо́ля (зменшено-пестливі — топо́лька, топо́ленька; зарості тополь — топо́льник) —

1) дерево родини вербових із високим прямим стовбуром, глянсуватими листками різної форми та квітками у вигляді повислих сережок; об’єкт традиційних порівнянь (дівчина, як тополя; тополиний дівочий стан); у народних віруваннях дуже поширене перетворення людини в дерево; пор. у Т. Шевченка: закохана нещаслива дівчина «на диво серед поля тополею стала»; народ любить білу тополю, що видно з пісні: «Кохав мене батько, як білу тополю»; улюбленою в народі є пірамідальна тополя, або українська тополя, яку завіз в Україну нібито Кирило Розумовський; про неї часто читаємо в Т. Шевченка («Як тополя стала в полі при битій дорозі»); символізує струнку дівчину (тонка, як тополя); у народних піснях рубання тополі, як і рубання калини, символізує кохання дівчини або видавання її заміж: «Тонкая високая тополя: чорнявая дівчина моя; тонкую, високую зрубаю — чорнявую дівчину кохаю»; «Було б не рубати у полі тополі, було б не сватати мене, молодої»; у баладах свекруха повертає нелюбу невістку в тополю: «Ой послала сина в далеку дорогу, молоду невістку у поле, до льону. А випроводжала, тяжко закликала: — Не вибереш льону, не вертайсь додому, ой стань біля поля тонкою тополею»; «Поховала сина та під церквою, нелюбу невістку під дзвіницею; посадила над сином зелений явір, на невістоньці — білу тополю. Став же явір та приживатися, до тої тополі та прихилятися, стали їх могили та присуватися. Зайшла мати тоді дітей оглядати: — Либонь, же ви, дітки, вірненько любилися, що ваші вершечки до купи схилилися»; саме до пірамідальної (української) тополі, яка росте дуже високою, звертається Кобзар: «Рости, рости, тополенько, все вгору да вгору», «Рости, гнучка та висока, до самої хмари», «Рости, рости, подивися за синєє море»; про гнучкість тополі у Т. Шевченка: «Вітер віє з-за лиману, гне тополю в полі», «Край дороги гне тополю до самого долу», «Та й виросла Ганна кароока, як тополя серед поля гнучка та висока», «У тумані на могилі, як тополя, похилилась молодиця молодая»; у стрілецькій пісні: «Там серед поля гнеться тополя та й на стрілецьку могилу»; тополя часто асоціюється з безталанною дівчиною, тому Перебендя співає «про тополю — лиху долю»; як типовий український краєвид у Т. Шевченка: «Тополі по волі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем». Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе (Т. Шевченко); Ой там в полі дві тополі, третя зелененька (пісня);

2) води́ти топо́лю — рід молодіжного свята: особливим чином прикрашену дівчину, що удає тополю, у Зелений понеділок водять подруги по селу і полях, де колосяться жита, з відповідною піснею: «Стояла тополя край чистого поля; Стій, тополенько, не розвивайся, Буйному вітроньку не піддавайся»; вітер у народній поезії символізує парубка-залицяльника, а розвиватися означає виходити заміж: «Ой, шуміла тополенька, як ся розвивала, — Ой, плакала дівчинонька, як ся віддавала»; водження тополі пов’язується з літнім паруванням молоді; обряд можна сприймати як відгомін старовинних обрядів, пов’язаних з культом дерев; М. Грушевський пов’язував його з волинським обрядом роздавання вінків; у деяких місцевостях «водили тополю» також на перший та другий день Великодня.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 599-600.