толо́ка —

1) старовинний спосіб громадських робіт — одноразова праця гуртом без оплати, а за частування, як у Т. Шевченка: «Не сам один: толокою йому помагали»; толокою обробляли землю впродовж усієї історії України, навіть за панщини; особливо намагалися допомогти вдові («На вдовий двір хоч тріску кинь»); саме цей давній звичай породив прислів’я: «З миру по нитці — голому сорочка»; при закладинах хати ходили по дворах з припросинами: «Добрий вечір! Просимо на толоку!». — Спасибі вам, люди добрі, що зібрались до мене на толоку (М. Кропивницький);

2) залишене під пар по́ле (див.), що служить пасовищем для худоби, а також вигін, де пастухи збирають череду. Та орав мій милий у ярині, та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі (пісня); Забовванів у брилі Вівчар в степу серед толоки (Л. Глібов);

3) взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь на гуляння; також саме таке гуляння. По тім боці, у толоці, Та й гуляли хлопці (пісня); Та я таки викрадуся, на толоку піду (коломийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 599.